Home Теми для обговорення Зелена економіка Зелена економіка (Стаття №1)
  • Всеукраїнський дитячий екологічний форум «Діти за довкілля: Майбутнє обираємо Ми!»

ВГО "Розвиток та довкілля"

 
Зелена економіка (Стаття №1)
Зважаючи на рівень ризиків та загроз на Планеті, основою конкурентоспроможності держав має бути екологічний фактор, зокрема зелена економіка. 
Минуле століття стало кульмінацією споживацького підходу людини до навколишнього середовища, внаслідок чого відбулося порушення екологічного балансу через забруднення довкілля, спустошення надр, зникнення численних видів флора і фауни.
З позиції зеленої економіки, господарська діяльність людства розглядається як створення та споживання матеріальних благ у процесі перетворення речовини з використанням енергії, причому і речовина, і енергія беруться людиною із довкілля. Для визначення реальної вартості будь-якого товару недостатньо враховувати ринковий попит на нього. До вартості товару чи послуги при такому підході слід включати не лише витрати, безпосередньо понесені людиною при його виготовленні та споживанні, але і витрати біосфери. Слід враховувати його собівартість для системи в цілому – вартість енергетичних та речовинних ресурсів, що були витрачені на його виготовлення (з врахуванням їхньої дефіцитності не лише для людини, а й для біосфери), та вартість «послуг» довкілля: по знешкодженню відходів від його виготовлення та споживання, та по відновленню використаних ресурсів.
У еко-економіці ключову роль відіграє концепція «природного капіталу», фонду, що продукує потік природних ресурсів та послуг. Складовими природного капіталу є поклади корисних копалин, природні популяції промислових тварин та рослин, прісноводні басейни, що підтримують водопостачання, родючі ґрунти тощо. Окрім корисних товарів – ресурсів, природний капітал надає людям ряд послуг, – відновлення родючості ґрунтів, фотосинтез і регенерацію кисню, колообіг речовин у природі, самоочистку повітря та водойм, поглинання відходів, рекреаційні послуги тощо.
Таким чином, доходи від природного капіталу включають природні товари та природні послуги, причому створений людиною виробничий капітал не здатний замінити капітал природний. На відміну від класичної ринкової економіки, яка передбачає можливість заміни природного капіталу еквівалентним по вартості штучним капіталом, екологічна економіка вважає природний та людський капітал лише частково замінними, а у більшості випадків – взаємодоповнюючими та незамінними.
Метою класичної ринкової економіки був максимальний розвиток виробництва на основі необмеженої експлуатації природних ресурсів, та водночас оптимальний розподіл у просторі виробничих сил, капіталу та праці. Мета екологічної економіки – забезпечити збалансований розвиток людського суспільства, тобто такий розвиток, при якому задоволення потреб нинішнього покоління не ставить під загрозу задоволення потреб всіх наступних поколінь.
Оподаткування ресурсопотоку – замість оподаткування праці. Однією з сильних сторін екологічної економіки є можливість впровадження в життя її принципів за допомогою інструментів та механізмів ринкової економіки. Податкова політика є важелем, що дозволяє без прямого адміністративного втручання спрямувати вектор економічного розвитку у визначений вектор.
Для більшості людей є цілком зрозумілим і навіть очевидним, що збільшення числа робочих місць та збільшення розміру оплати праці є позитивним для суспільства явищем, тоді як виснаження природних ресурсів та забруднення довкілля є явищем негативним.
Водночас аналіз податкових систем більшості країн світу показує, що основною базою оподаткування є саме праця та заробітна платня. Доля оподаткування праці та капіталу у загальній кількості податкових надходжень для країн – членів ОЕСР становить у середньому 62% (від 42% у Мексиці до 70% у Японії та США). Водночас доля екологічних податків навіть у самому широкому значенні цього поняття (тобто із включенням як плати та штрафів за забруднення, так і рентних плат за використання ресурсів) складає в середньому 7% (від 3,5% у США та 3,9% у Канаді до 10,5% у Данії та 15% у Туреччині).
Таким чином, сучасна податкова система у більшості країн світу сформована на базі застарілого світогляду, коли природний капітал вважався «безкоштовним». Цілком очевидно, що така структура оподаткування сприяє виснаженню природних ресурсів та забрудненню довкілля. Водночас ця ж структура оподаткування стимулює працедавця максимально економити на відкритті нових робочих місць та на заробітній платні, сприяє скороченню числа робочих місць, отже – безробіттю.
Склалася парадоксальна ситуація: податкова політика сприяє явищам, які суспільство вважає небезпечними, та стримує ті процеси, які суспільство вважає корисними. Така нелогічність традиційної структури оподаткування призвела до розробки у країнах Євросоюзу концепції «еко-трудової податкової реформи». Суть цієї реформи проста та очевидна: перенесення податкового тягаря з праці та капіталу на ресурсопотік.
Однією з найсильніших сторін екоподаткової реформи є отримання подвійного дивіденду. По-перше, оподаткування ресурсів є сильним стимулом зменшити їх нераціональне використання; оподаткування ресурсопотоку сприятиме впровадженню нових, менш ресурсномістких, технологій, впровадженню заходів з енергоефективності, запобіганню забруднення тощо. «Екологічна користь» є очевидною. І всупереч поширеному у підприємців побоюванні в разі здійснення екоподаткової реформи витрати «на екологію» не стають додатковим тягарем, який адміністративно «навішують» на виробничу сферу, а навпаки є вигідним для всіх – від малого підприємства до великого бізнесу. По-перше, зростання «екологічних» податків супроводжується паралельним зниженням податків на працю та капітал, працедавець в цілому несе ті ж самі витрати, що і раніше, але отримує стимул відкривати нові робочі місця та збільшувати заробітну платню. По-друге, здорова фізично нація більш ефективно працює.
Ці соціальні дивіденди від екоподаткової реформи можуть мати не менше суспільне значення, аніж користь для довкілля. З метою зменшення політичної протидії реформі, при плануванні еко-трудової податкової реформи рекомендують дотримуватись так званої «фіскальної нейтральності», тобто впровадження нових «зелених» податків має повністю компенсуватись зниженням оподаткування праці, а загальна сума податкових надходжень до бюджету держави має залишатись незмінною.
 
Світовий досвід
На сьогодні еко-трудову податкову реформу офіційно здійснено у дев’яти країнах Західної Європи (Данії, Італії, Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Британії, Швейцарії, Швеції та Фінляндії). Бельгія та Австрія офіційно не оголошували про здійснення еко-трудової реформи, але фактично також змінили податкову систему на користь збільшення еко-податків та зменшення оподаткування праці.
Масштаб отриманих дивідендів виявися цілком пропорційним до масштабу реформ, а він був дуже різним, залежно від сили політичного опору реформі з боку великих паливно–енергетичних компаній та інших незацікавлених у реформі груп. Так, у Італії внаслідок реформи було перерозподілено із праці на забруднення та ресурсопотік лише 0,1% загального податкового тягаря, тоді як Данія перерозподілила «на екологію» одразу 6% від сумарного обсягу податків.
Найпоказовішим є досвід Німеччини, де екоподаткова реформа принесла до бюджету понад 20 мільярдів євро «зелених податків». Згідно принципу «фіскальної нейтральності» 90% цих коштів було використано для зниження податків на працю та доходи фізичних осіб, наслідком чого стало створення 250 тисяч нових робочих місць. І це – одночасно із прямими екологічними наслідками реформи: зниженням викидів діоксину карбону на 2,4% (що в масштабах німецької економіки сягає мільйонів тонн щорічно), та зростанням попиту на екологічно чисті технології (так, лише продаж автомобілів на газовому пальному зріс на 10%).
Наслідками реформи у Данії стало зниження граничної ставки податків на доходи громадян на 10%, та помітне зниження відрахувань із заробітної платні до пенсійного фонду. При цьому впроваджені нові «зелені податки» (в першу чергу оподаткування викидів діоксину карбону та оксидів сірки) не лише компенсували державі втрати від зменшення податкових надходжень від оподаткування доходів громадян, але і принесли додатково понад 6 мільярдів датських крон щороку.
Досвід Данії цікавий тим, що держава повернула підприємствам до 30% отриманих «зелених» податків. Але повертались вони виключно у вигляді грантів на впровадження енерго– та ресурсозберігаючих технологій, що стало для власників додатковим стимулом впроваджувати екологічно чисті та безпечні технології. Таку само практику успішно впровадили Нідерланди.
Великобританія першою ввела податок на захоронення та складування відходів, а за рахунок отриманих від цього коштів знизила ставку відрахувань до фондів обов’язкового соціального страхування.
Загалом всі одинадцять країн у різному масштабі здійснили перерозподіл податкового тягаря. Було впроваджено податки на споживання ресурсів, в першу чергу енергетичних, на забруднення (зокрема на викиди речовин, які впливають на клімат), на захоронення та складування відходів.
Отримані кошти у всіх країнах використовувались для компенсації зниження податків на працю, в першу чергу – податків на доходи та внесків до пенсійних фондів та фондів соціального страхування. Також частина коштів у більшості країн поверталась підприємцям у вигляді цільових грантів на енерго- та ресурсозбереження. В більшості випадків вдалося не лише дотриматися принципу «фіскальної нейтральності», але навіть збільшити загальні надходження до бюджету, при одночасному ослабленні податкового пресу на доходи громадян, і про стимулювати створення нових робочих місць. Екоподаткова реформа на практиці підтвердила свою ефективність, причому було отримано як «зелений», так само і «соціальний» дивіденд.
 
 Реструктуризація економіки
Тим часом податкова система України досі базується на застарілих підходах: понад 80% надходжень до зведеного бюджету приносять лише чотири основні податки – податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на додану вартість та акцизні збори. Як бачимо, три найголовніші з них – це оподаткування праці та капіталу.
Водночас частка «екологічних» податків у загальній структурі податкових надходжень в Україні становить лише 3-4%. Насправді, понад 90% з цього числа складають рентні плати гірничовидобувних компаній за видобуток корисних копалин. Власне ж «зелені» податки, тобто оплата забруднення, включно із штрафами, енергетичні платежі та плата за використання невідновних ресурсів, складали в різні роки лише 0,3-0,5% від надходжень до зведеного бюджету. Фактично така структура оподаткування стимулює підприємців отримувати прибутки шляхом дедалі більшої експлуатації природних ресурсів (адже ресурсний потік фактично не оподатковується), водночас зменшуючи оплату праці.
Наразі у структурі економіки України частка так званих «базових галузей» – електроенергетики, чорної металургії та паливного виробництва складає понад 45%. У сучасних індустріально розвинених країнах частка «базових» галузей складає 5-10%, все інше – динамічна надбудова над ними. Вже давно назріла потреба реструктуризації національної економіки – потрібно збільшувати частку машинобудування, розвивати власну легку промисловість, інтелектуальні та високотехнологічні виробництва.
Навіть у структурі виробництва Української РСР частка базових галузей становила лише 25%. Деформація структури національної економіки відбулась у дев’яності роки, коли в Україні прийшли у глибокий занепад легка промисловість та машинобудування. «Базові» галузі тоді зуміли вижити завдяки своєму експортному потенціалу, і зараз саме експорт продукції підтримує їх «на плаву». Так, частка «базових галузей» у експорті з України становить понад 60%. Неважко зрозуміти, що така структура економіки мало відрізняється від сировинної економіки країн «третього світу», тільки в даному разі експортується не «сира» сировина, а продукція її первинної обробки.
Дослідження, здійснені фахівцями Ради з вивчення продуктивних сил України, показали, що прибутковість підприємств України пропорційна їхнім енерго– та ресурсоспоживанню. Найкращі покажчики рентабельності мають гірничодобувна, нафтохімічна та металургійна галузі, і вони ж є найбільш енергомісткими та ресурсномісткими. Проте за кількістю робочих місць на одиницю виробленої продукції ці галузі навпаки посідають останнє місце. У структурі виробництва «базових» галузей оплата праці є досить незначною складовою загальних витрат (від 2% до 9%), на відміну від машинобудування та легкої промисловості (10-20%), тим більше від ІТ-галузі та інших високотехнологічних виробництв (до 85%).
Протягом всього періоду 1990-х – 2000-х років в Україні відбувалось зростання частки матеріалоємних галузей за рахунок скорочення частки працеємних галузей. Тобто в Україні одночасно зростало безробіття і зростала енергетична вартість вироблених товарів, паралельно із збільшенням тиску на довкілля. На сьогодні в Україні середня енергоємність ВВП складає 0,89 кг умовного палива на 1 долар ВВП, при середньосвітовому покажчику 0,39кг умовного палива на долар ВВП. Тобто наша економіка більш ніж вдвічі марнотратніша за світову.
Очевидно, що саме вкрай низькі ставки «екологічних» податків – плати за забруднення та плати за користування ресурсами, поглиблюють деформацію структури виробництва, яка виникла у 1990-тих роках. Водночас надмірне оподаткування оплати праці знижує конкурентоспроможність та заважає розвитку працемістких галузей виробництва.
Таким чином, екоподаткова реформа в умовах України може не лише стати інструментом вирішення ряду екологічних проблем, але водночас сприяти реструктуризації національної економіки шляхом зменшення податкового тиску на працемісткі галузі за рахунок оподаткування ресурсоспоживання енергомістких галузей.
Може виникнути питання, чи не провалиться наш бюджет у «яму» за той час, поки працемісткі галузі ще не встигнуть достатньо розвинутись, а базові опиняться під посиленим податковим тягарем? Виходом з цієї ситуації є здійснення екоподаткової реформи поетапно. Оподаткування ресурсопотоку має зростати поступово щороку протягом 10 років, але всі граничні ставки податків мають бути оголошені наперед. Таким чином підприємства базових галузей отримають час на адаптацію до нових умов, маючи попередження про майбутнє зростання витрат. Пропорційно зростанню «екоподатків» так само щороку мають знижуватись ставки відрахувань з фонду оплати праці та прибутків громадян. Другим механізмом пом’якшення переходу до нового оподаткування має стати повернення підприємствам частини сплачених «екоподатків» у вигляді державних грантів на впровадження енерго– та ресурсозберігаючих технологій.
Не менш гострою проблемою, аніж реструктуризація виробництва, для України є проблема старіння населення та тривалості життя. Одним з наслідків старіння населення є зменшення частки людей працездатного віку, а отже – зменшення наповнення пенсійного фонду. Це об’єктивна проблема, і вирішити її в межах існуючої солідарної системи пенсійного забезпечення, базованої на соціальних виплатах із фонду заробітної платні, ставатиме дедалі важче.
Між тим споживання ресурсів, в першу чергу енергетичних, завжди буде значним. Оподаткування цього ресурсопотоку із направленням частини отриманих надходжень до Пенсійного фонду забезпечило б пенсійній системі стабільне джерело прибутку, незалежного від демографічної ситуації, і водночас дозволило б суттєво знизити виплати до Пенсійного фонду із фонду заробітної платні, які гальмують створення нових робочих місць.
Нарешті, в умовах України особливого значення набуває ще одна особливість «екоподатків»: їхня прозорість та легкість адміністрування. Споживання ресурсів легко контролювати за допомогою нескладних приладів, і тому уникати «екоподатків» стане набагато важче, аніж уникати оподаткування доходів. В країні, де «тіньова економіка» за деякими оцінками співставна за масштабом з «офіційною» і де існує ціла індустрія ухилення від сплати податків, можливість гарантованого отримання «екоподатків» (разом з можливістю доволі точно прогнозування надходжень з цього джерела) може бути вагомим аргументом на користь екоподаткової реформи, особливо у час, коли питання наповнення держбюджету стоїть дуже гостро.
 
Новий податковий кодекс
До позитивних новацій у новому Кодексі слід віднести впровадження податку на викиди двоокису вуглецю. Вуглецевий податок вже випробуваний у багатьох країнах світу, і виявив свою ефективність як потужний стимул для скорочення викидів, тобто як інструмент боротьби із кліматичними змінами. Також цей податок в усіх країнах, де його впровадили, виявився серйозним джерелом наповнення державного бюджету, адже викидами СО2 супроводжується спалення будь-якого палива. Отримані від вуглецевого податку кошти дозволили у ряді країн ЄС знизити ставки пенсійних зборів, що є дуже актуальним в умовах України. Також саме ці кошти зазвичай направляють на проекти з впровадження енергоефективності у промисловості.
Розрахунок показує, що Україна отримає «за вуглець» не більше 60-70 мільйонів грн. за рік, тобто не більше 0,01-0,02% ВВП. У індустріально розвинутих країнах вважають обґрунтованою ставку вуглецевого податку у розмірі 40 доларів США за тону СО2. Однак введення такої значної ставки раптово, було б шоком для багатьох галузей виробництва, тому до названої ставки вуглецевий податок необхідно підняти в декілька етапів до 2030 р.
Розрахунки фахівців Ради з вивчення продуктивних сил України (Веклич О.О., Маслюківська О. П.) переконливо доводять, що за наших умов більш-менш ефективним вуглецевий податок стає лише при початковій ставці оподаткування від 1 грн. за тону СО2 у 2011 році, із щорічним підняттям цієї ставки на 90% у 2012 – 2020 рр. та подальшим зростанням ще на 5% щороку впродовж 2020 – 2030 рр. При такій ставці оподаткування вуглецевий податок вже у 2011році складе 0,7 – 0,8% ВВП, у 2015 – до 2% ВВП, у 2020 – від 7 до 14% ВВП, у 2030 – до 18% ВВП. Названі цифри переконливо доводять, що вуглецевий податок в умовах України може стати серйозним джерелом наповнення держбюджету (зокрема Пенсійного фонду) та вагомим важелем впливу на виробництво в бік впровадження чистих технологій.
Теоретично навіть передбачені Кодексом «рентні» механізми вже можуть бути доволі корисними, однак за умови адекватного розміру оплати за викиди та за захоронення відходів.
 
З чого почати?
Для другого етапу реформи податкової системи можна запропонувати такі кроки. По-перше, підвищення ставок вуглецевого податку за описаним вище механізмом (від 1 грн. у 2011р.з щорічним підняттям ставки на 90% до 2020 потім ще на 5% впродовж 2020-30 рр.).
По-друге, слід суттєво підняти ставки оподаткування викидів шкідливих речовин та ставки оподаткування на захоронення відходів. Аналогічно, як із вуглецевим податком, слід вже зараз передбачити ставки приблизно в 5 разів вищі, аніж це зафіксовано у Кодексі, та передбачити подальше щорічне підвищення названих ставок на 50%. Тоді названі податки стануть реальним стимулом для впровадження чистого виробництва.
По-третє, необхідно доповнити перелік «екоподатків» податками на споживання води, електроенергії, та усіх видів викопного палива. Ці податки мають застосовуватись за прогресивною шкалою, і також мають щороку зростати протягом наступних 10 років. По-четверте, слід передбачити щорічне зменшення оподаткування прибутку підприємств, доходів громадян та доданої вартості пропорційно до зростання «екоподатків».
Ми йдемо у Європейський Союз завтрашнього дня, а не дня вчорашнього. Нам слід наздогнати вже зроблене європейськими сусідами, та передбачити свій шлях до тієї Європи, якою вона буде у 2020–30 роках, щоб бути конкурентоспроможними. Саме еко-трудова податкова реформа є цим шляхом, і почати його можна вже сьогодні, в процесі екологізації економіки через податкову систему.